Дім, де живуть квіти: у саду і на… полотні

Це обійстя видно здалеку – воно потопає у квітах. Понад двісті кущів троянд різних сортів! Чіпкі колючі віти кущів щедро всипані ароматними китицями. Божественне поєднання пишних і водночас дуже ніжних пелюсток, на яких ховаються краплинки вранішньої роси… А який вишуканий аромат! Від нього можна легко сп’яніти. Ця квітка по праву заслуговує на королівську корону.

  ЗАХОПЛЕННЯ.  Господиня Надія Іванівна може розповідати довго і захоплююче про свій розарій, бо кожен кущ, кожна квітка у ньому – диво природи, чарівність, вишуканість, неповторність… У композиційну структуру неабияк доречно вписалися захоплюючі полотна з пейзажами, від яких перехоплює подих. Картини здаються живими, на них просто зупинена мить. Ця краса створена руками майстра – чоловіка пані Надії, художника від Бога – Петра Власенка. Понад півстоліття ці люди прожили разом у любові. Трудилися і трудяться, як бджоли, все життя, але ж яку красу створили навколо! У цьому диво-саду привітно виспівує маестро-соловейко, а ввечері музика змінюється – у мелодію літа вступає хор цвіркунів. Мабуть, так виглядає рай… Бо звідси не хочеться нікуди їхати.

Любов зі шкільної лави

Петро Михайлович і Надія Іванівна родом з одного села – Галиці, що на Ніжинщині.

– Любов у нас із шостого класу, – сміється пані Надія. – Петя на рік старший за мене. У нас зажди були теплі стосунки.

– Надійка закінчувала педучилище, і її на Закарпаття направляли на роботу. Я вирішив, що треба швидко одружуватися, хоч я тоді ще тільки четвертий курс педінституту закінчував, але ж я її для себе всі роки беріг, тож не мав права відпускати так далеко.

– Так ми стали подружжям. Мене направили у Червоні Партизани (нині – Володькова Дівиця, Носівський район, – Авт.) у школу, а Петро через рік до нас приєднався.

Молодого фахівця з організаторським хистом невдовзі призначили директором. Чверть століття пропрацював на освітянській ниві – керівником сільської школи, де свого часу навчалося понад тисяча учнів!

– Тоді наша школа була «багатодітною». 1130 учнів у мене було. Це найбільше. Любив свою роботу. Бо люблю дітей.

– Ніколи в житті Петро Михайлович не підвищував голос, але зумів так себе поставити, таку дисципліну створив у школі, що його всі поголовно поважали, – згадує учениця Валентина Кожухівська. – Він був учителем фізики. Настільки доступно пояснював свій предмет, що навіть ті, кому точні науки давалися важко, розуміли.

Дружина повернула до малювання

А от фарби і пензель довелося відкласти у шухляду, бо робота, будівництво власного дому забирали весь час. Хоча малював наш герой ще зі школи. Спочатку стінгазети, а потім і повноцінні картини. Коли вступив на навчання в педінститут, хобі своє не полишив. Навпаки, там відбулася його перша персональна виставка.

«У мене мати колись по всьому селу малювала на рушниках, а жінки опісля вишивали. Спеціальних схем тоді ж не було, – уточнює мій співбесідник. – Тож головне було – гарно намалювати. А мати це добре вміла. Мабуть, мені від неї передалося».

Скільки картин написано художником – порахувати неможливо. По селу важко знайти хату, де б стіни не прикрашала картина Власенка, особливо, якщо це друзі чи близькі люди митця, яким він обожнює дарувати свої полотна. Художні твори Петра Михайловича вже давно знаходять місця й у приватних колекціях поціновувачів прекрасного, у мистецьких салонах Чернігова, Києва і навіть ближнього зарубіжжя. Малює на замовлення, а ще він – постійний учасник виставок на Андріївському узвозі у столиці.

«Поки вчителював, дуже мало писав, не було часу. Ми тоді ще й будувалися. Але дружина моя повернула мене до мого хобі. Дуже мудро все зробила…», – посміхається митець.

«Ми обоє працювали у школі. І хоч нам дали квартирку, так хотілося своєї хати! Самі її будували, своїми руками зводили стіни. Ночами, після роботи. Зайшли в омріяний будинок, а стіни голі… Чим їх прикрасити? То я й сказала: «Петю, діставай-но свої фарби і намалюй кілька картин». І так чоловік знову взявся малювати».

Не могло подружжя нарадуватися власному дому. Дружина вже обсадила його з усіх боків квітами. Аж одного злощасного дня у школу подзвонили і сказали, що будинок палає. Гірко плакала господиня, а чоловік заспокоював: «Все у нас буде добре, Надю. Відбудуємося. Головне – усі живі-здорові».

Мої квіти – як власні діти

Якщо мало не у кожній хаті Володькової Дівиці стіни прикрашають картини талановитого художника-односельця, то мало не на кожному подвір’ї квітнуть троянди від квіткарки Надії Іванівни. Їх вона роздає… І коли чує схвальні відгуки – нема для жінки кращого компліменту.

«Ви знаєте, я люблю всі квіти. Є у мене і жоржини, і тюльпани, і хризантеми, іриси, півонії… Але на схилі літ захотілося мені створити розарій. Цвітуть вони тепер мало не все літо. Ось Еден Роуз, Сантана, Симпаті, Полка, Саліта, Лагуна, Чіп і Дейл, Барок…, – проводить екскурсію власною дивовижною оранжереєю господиня. – Чоловік мені букети не купує. Я йому сказала: хочеш порадувати – даруй саджанці. Це для мене – найкращий подарунок. І хоч у мене їх більше двохсот, кожну з них я упізнаю і назву, хоч уночі. Троянди для мене, як діти. За ними потрібен догляд, а ще – любов. Я з ними розмовляю, підпушую їм земельку, поливаю і не допускаю бур’яна. Бо троянда має бути самобутньою господинею у саду. Знайомі мені кажуть: ой, Надю, яка в тебе краса! І для мене це – найкращий комплімент. Своєю красою я ділюся з усіма бажаючими».

Потихеньку троянди витісняють і картоплю, бо у дворі вже нема місця.

«А що хіба погано, коли на городі красиво?, – сміється Надія Іванівна. – Вистачає у нас і під картоплю місця… Вирощуємо все. А ще маємо сорок сортів винограду, є ожина, полуниця, малина… Тільки дня мало… Але ми з чоловіком трудимось разом. Мені з ним дуже пощастило. Береже мене… Більш ніж півстоліття разом, а дивимось, як кажуть, в один бік».

Подружжя виховало двох чудових синів, які розділяють захоплення батька й матері. І Олег, і Слава малюють, люблять квіти і з величезним задоволенням їдуть до батьків вже зі своїми родинами, аби кілька днів побути у раю…

Сніжана Божок, фото автора та з архіву родини Власенків